Історія для абітурієнтів

Розділ 3.2 Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.).


Розділ 3.2

Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.).

Тривала перша світова війна викликала швидке наростання кризових явищ у російському суспільстві. В лютому 1917 р. робітники Петрограда почали збройне повстання, яке переросло в революцію. Імператор Микола ІІ зрікся престолу і влада перейшла до новоствореного Тимчасового уряду, який склали представники буржуазних партій (кадети, октябристи). Проте новий уряд проголосив продовження війни до перемоги. Принципові реформи (у політичній, соціальній, національній сферах) відкладалися до скликання Установчих зборів.

Але події в столиці вплинули на революційний підйом в інших регіонах. 4 березня 1917 р. в Києві утворилася Центральна Рада – об’єднання українських політичних і культурних діячів. Підтримавши революцію, вони водночас наголосили на необхідності захистити „природні права” українського народу. За декілька тижнів було сформульоване більш чітке завдання – домагатися національно-територіальної автономії України у складі Росії; його, зокрема, висунув у своїх статтях голова ЦР М. Грушевський.

У квітні-травні 1917 р. відбувся процес легітимізації ЦР як керівного органу революції в Україні. Про її підтримку було заявлено селянським, вчительським, військовим та іншими з’їздами, які проходили у Києві, а також Всеукраїнським національним конгресом. 10 червня 1917 р. ЦР прийняла 1-й Універсал, який проголосив право українського народу „не розриваючи з державою російською, на своїй землі... порядкувати своїм життям”. Виконавчим органом ЦР став Генеральний секретаріат. Проте остаточного порозуміння з Тимчасовим урядом, який не бажав визнати ЦР найвищим органом влади на території України, досягнуто не було.

Після приходу до влади в Петрограді в жовтні 1917 р. більшовиків незабаром виник конфлікт між ЦР та Радянською владою, який привів до початку бойових дій. 11 січня 1918 р. 4-м універсалом було проголошено самостійність УНР – а вже 25 січня ЦР залишила Київ. Вона змогла повернутися туди лише в березні 1918 р., після мирної угоди в Бресті з Німеччиною та Австро-Угорщиною, чиї війська увійшли до України для підтримки влади (в обмін на постачання продовольства). Але невиконання ЦР обіцянок народу щодо соціальних реформ та незацікавленість Четверного союзу в такому хиткому режимі привели до ізоляції ЦР та її підсумкового падіння внаслідок перевороту 29 квітня 1918 р.

Прихід до влади П. Скоропадського привів до принципових зміни державного курсу. Сам державний переворот стався завдяки підтримці консервативних сил – Української партії хліборобів-демократів (на чолі знаходився М. Шемет; орієнтувалася на заможних селян) та Всеукраїнського союзу земельних власників (власне неукраїнська, поміщицька організація). На їх спільному з’їзді 29 квітня 1918 р. і відбулися „вибори” гетьмана. Проте фактично провідну роль у перевороті відіграли німецькі окупаційні війська. Ще до перевороту німецька військова контррозвідка пропонувала Скоропадського на посаду гетьмана, характеризуючи його таким чином: „Аристократ, монархіст, генерал, багатий поміщик, слабовільний, але честолюбний”. Розглядалися і інші кандидатури; ймовірно, Скоропадський був обраний німцями через небажання бачити на чолі України під час війни цивільну людину.

Новий лідер України проголосив створення нової форми держави – гетьманату – авторитарної за характером влади. Скоропадський, на відміну від ЦР, виступив як прибічник консервативних сил, повертаючись до старих форм економічного і політичного життя. Так, „Закони про тимчасовий державний устрій України” були в ряді випадків скопійовані з колишнього „Проекту Основного закону Російської імперії” 1905 року. Фактично гетьман мав диктаторські повноваження: він зосередив у своїх руках не тільки виконавчу, а й законодавчу та судову владу. Гетьман призначав склад Ради міністрів, визначав основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики, був головнокомандувачем армії та флоту. Але сама ця диктатура знаходилася у цілковитій залежності від окупаційних властей. Їх підтримка надавалася в разі виконання Брестських економічних угод; до них додавалися вимоги німців про боротьбу проти селянського руху. Були заборонені газети соціалістичного спрямування, заборонялися критика уряду, проведення антигетьманських мітингів. Водночас до Києва почали прибувати монархісти (О. Кривошеїн, В. Шульгін, В. Пуришкевич), розгорнули дію контрреволюційні великодержавницькі організації („Союз возрождения России”, „Московский центр” та ін.). Режим Скоропадського надавав фінансову допомогу білогвардійському руху. За часів гетьманату в Україні збільшилася кількість російськомовних видань, зросла чисельність великоросійських партій. Згодом сам Скоропадський написав у своїх мемуарах: „Я розумів, що Україна на існування має повні підстави, однак лише як складова частина майбутньої російської федерації”.

За таких умов природним було повернення в соціально-економічній сфері до старих, дореволюційних порядків. Уряд особливо турбувався про дотримання економічних угод з державами Четверного союзу. 10 вересня 1918 р. було укладено новий договір, який передбачав вивезення до Німеччини з нового врожаю не менше 100 млн. пудів хліба, 11 млн. пудів м’яса, 2 млн. штук птиці та ін. Пограбування України викликало продовольчу кризу і голод, особливо у промислових районах – у Донбасі, на Катеринославщині.

У сільському господарстві відновлювалася приватна власність на землю. Скасовувалися попередні розпорядження ЦР щодо соціалізації земель. Поміщикам поверталися їх маєтки; якщо ж колишні власники в цей час були відсутні, їх володіння передавалися під контроль спеціальних земельних комісій. Для відновлення своїх прав колишні землевласники могли звертатися як до гетьманських загонів, так і до окупаційних німецьких військ. На практиці це вилилося у розправи над селянами, які у 1917 р. спробували повести власне господарство на землях поміщиків (зокрема, на Правобережжі). У промисловості були заборонені страйки. За участь у них робітників чекало ув’язнення, а організаторів – страта. Підприємці масово звільняли непокірних робітників, зменшували заробітну платню. Профспілки заборонялися. Скасовувався 8-годинний робочий день.

Ці заходи привели до погіршення як соціально-економічної (безробіття, інфляція), так і політичної ситуації. Уряд широко застосовував репресії до політичних противників. Заборонялися з’їзди українських політичних партій та організацій. Розпускалися органи місцевого самоврядування.

Такі дії викликали масовий опір. Вже навесні 1918 р. в Україні розпочинається повстанський рух селян. В червні 1918 р. особливого розмаху він набув на Київщині, де проти окупантів виступило близько 40 тис. повстанців; їм вдалося навіть взяти декілька міст. На Чернігівщині в серпні 1918 р. 2/3 території губернії перейшло до партизанів, повстання яких скеровувалося Всеукрревкомом. Подібні виступи спостерігалися на Харківщині, Катеринославщині. Полтавщині. Загалом втрати окупаційних військ від цього руху становили близько 20 тис. убитими. Очолювали виступи повстанські штаби, до яких входили представники лівих, різко опозиційних гетьману сил – більшовики, ліві есери (боротьбисти). Подекуди серед вимог повстанців виникали вимоги передати владу Центральній Раді. Цим скористалися колишні діячі ЦР. Вони утворили Український Національний Союз (УНС), який очолив антигетьманське повстання. Головою його у вересні 1918 р. став В. Винниченко. Лідери УНС спиралися на січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем, а також на Запорізьку дивізію; їх підтримали такі партії, як УПСР та УСДРП. Приводом для повстання стала грамота П. Скоропадського від 14 листопада 1918 р. про відновлення федерації з нерадянською Росією. Вона викликала обурення широких верств громадськості. Повстання охопило всі регіони України, центром його стала Біла Церква. Очолювала повстання обрана членами УНС Директорія з 5 осіб; провідну роль у ній відігравали С. Петлюра і В. Винниченко. До регулярних збройних сил долучилися загони отаманів (Махна, Зеленого). 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади й емігрував до Німеччини. 19 грудня 1918 р. Директорія в’їхала до Києва. Вона проголосила себе тимчасовим органом, який після завершення революції мав передати владу „трудовому народу”. На практиці Директорія взяла курс на країни Заходу (Англію, Францію), які розпочали інтервенцію на Україну. В той же час її противниками виступили і Радянська влада, і білогвардійські діячі. До того ж маси селянства, об’єднані в повстанських загонах, хоч формально і підтримали Директорію, переслідували власні цілі – перш за все, стати землевласниками. Влада не могла опанувати цей рух, який набув неконтрольованого характеру і в ряді випадків перейшов до відвертого бандитизму (т.зв. отаманщина).

У Директорії був відсутній чіткий соціально-економічний і політичний курс. До Ради міністрів увійшли представники як лівих (УСДРП, УПСР), так і правих (УПСФ, УПСС) українських політичних партій. Фактично ж Директорія вирішувала головні справи без участі уряду; так, про оголошення війни Радянській Росії голова Ради Міністрів В. Чеховський довідався... із газет. Проте Директорія виявилася не в змозі налагодити апарат влади: призначені нею комісари та коменданти нерідко застосовували репресії до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (П. Балбачан на Лівобережжі).

В цих умовах відбувся Трудовий конгрес у Києві (22-28 січня 1919 р.). Першим його актом стало затвердження об’єднання УНР і ЗУНР; на практиці, однак, у „Західній області” збереглися старі органи влади, які слабко співпрацювали з УНР. Головною проблемою стало обрання подальшого політичного курсу – співпраця з Антантою чи з більшовиками. Ліва частин УСДРП та УПСР підтримували думку про встановлення Радянської влади. Однак більшість керівництва, відступаючи від власної ідеї Трудових рад як вищого органу влади, проводило думку про захист самостійної республіки від більшовиків. Отже, переміг курс на Антанту. Підсумковим документом став „Універсал Трудового конгресу України” від 28 січня 1919 р. В ньому зазначалося, що вища влада передається Директорії, а виконавчі функції здійснює підзвітна їй Рада народних міністрів. Конкретних рішень у соціальній та політичній сфері прийнято не було – визначалися лише основні завдання: земельна реформа шляхом передачі селянам землі без викупу; ліквідація безробіття; оборона незалежності республіки.

Проте військова політика Директорії виявилася неефективною. Ще під час антигетьманського повстання її збройні сили становили близько 100 тис. чоловік. За місяць, в січні 1919 р., коли розпочалися як масові селянські повстання проти Директорії, так і наступ радянських військ (3 січня 1919 р. було взято Харків), Директорія могла протиставити їм лише 21 тис. чоловік. Лівобережжя було зайнято радянськими військами, Південь окупувала білогвардійська Добровольча Армія генерала Денікіна. За півтора місяці після входження до Києва Директорія змушена була поспіхом залишити столицю і 2 лютого перебралася до Вінниці.

1919 р. став апогеєм збройного протиборства в Україні, піком громадянської війни, коли одна і та ж територія багато разів переходила від однієї влади до іншої. В цей час особливо підсилилася отаманщина – поширення влади командирів повстанських загонів (отаманів), які формально воювали на боці Директорії, але фактично діяли на власний розсуд, інколи відкрито виступаючи проти Директорії. Найбільш відомими отаманами були Н. Махно (на Катеринославщині), М. Григор’єв (на Херсонщині), Зелений (на Київщині), Ангел (на Чернігівщині), Шепель (на Поділлі). На підконтрольних їх загонам територіях отамани фактично встановлювали власну диктатуру, проводячи терор до противників, влаштовуючи погроми (в першу чергу єврейські). Директорія була не в змозі зупинити цей розгул бандитизму, що приводило до стрімкого падіння її авторитету.

Влітку 1919 р. на фронтах для Директорії склалася несприятлива ситуація. Західноукраїнські землі почала захоплювати армія новоствореної Польщі. Південна Україна знаходилася в руках денікінської Добровольчої Армії. На Правобережжя наступала Червона Армія. В цих умовах, коли Антанта переорієнтувалася на допомогу генералу Денікіну, а війська самої Директорії були розпорошені і мало організовані, Петлюра на вимогу західноукраїнських лідерів (Є. Петрушевича) відмовився від радянізації України. За це в його розпорядження було надано Українську Галицьку армію (УГА), разом з якою в серпні 1919 р. вдалося поновити владу Директорії на Поділлі. 30 серпня 1919 р. війська Директорії взяли Київ – але були відведені, оскільки водночас туди увійшли більш сильні денікінські загони. У вересні 1919 р. Директорія оголошує війну денікінцям, проте сил для цього протистояння вона не мала. В грудні 1919 р., після невдач у боях з білогвардійцями і відступу, відбувся перехід до партизанської війни.

Останньою спробою Петлюри повернути владу в Україні стала участь військ УНР у радянсько-польській війні 1920 р. Проте в цей час вони вже діяли не як самостійна сила, а тільки як союзник поляків. За це Петлюра погоджувався передати Польщі Західну Україну, що відштовхнуло від нього ряд українських діячів. Проте після кількох місяців боїв (з квітня до жовтня 1920 р.) ні польським, ні радянським лідерам не вдалося досягти своєї мети. Підписання Ризького мирного договору (березень 1921 р.) закріпило перебування Західної України у складі Польщі. Авантюрний крок керівника Директорії не приніс йому бажаних наслідків. Завершення радянсько-польської війни означало невдачу останньої спроби відродити українську державність.

Запеклі бої, що точилися на території України в 1919–1920 рр., призвели до поразки Директорії і перемоги Радянської влади. Її встановлення поділялося на декілька етапів. В 1917-1918 рр. вона змушена була залишити Україну за умовами Брестського миру. В 1919 р. Радянська влада втратила підтримку селянства в першу чергу через ряд надзвичайних заходів політики „воєнного комунізму” (остаточно вона була скасована у 1921 рр.) – продрозкладку, терор до ворогів, пришвидшену націоналізацію і ліквідацію товарно-грошових відносин. Проте надалі помилки були враховані: були усунуті як крайнощі „воєнного комунізму”, так і неувага до національного питання. Наділення селян землею, вигнання інтервентів, лозунги соціальної справедливості привернули маси до нової влади, що забезпечило її успіх. На території України утворилася Українська Соціалістична Радянська республіка (УСРР).


© 2007 Університет цивільного захисту України