Не залишились осторонь…

ректор університету

генерал-лейтенант служби цивільного захисту

Садковий Володимир Петрович

(з 2005 по т.ч.) 

1986 рік... Весна... Чорнобиль... Неможливо забути ці дати, ці слова. 26 квітня стало чорною датою не лише для українського народу, а й для всього людства. У кожній людській душі той трагічний день відізвався тривожним зойком, відчуттям біди, невизначеності майбутнього...

помічник ректора по роботі з ветеранами

Палюх Володимир Григорович

 Не всі знали тоді, що це за біда, які наслідки цієї катастрофи на нас чекають. Минають роки, і з’являються все нові і нові факти, що ще повніше відображають ті сумні та трагічні події. А для людей, котрі були в повній мірі або частково причетні до Чорнобильської катастрофи, це не просто факт, а тяжкі спомини, покалічена душа, тіло, життя... Драматизм цієї трагедії не піддається жодним порівнянням. Вогнеборці своїми діями відвели загрозу від мільйонів людей. Важко навіть уявити, які наслідки могли б бути, якби герої Чорнобиля не ліквідували небезпеку, що на нас насувалась...

 голова ради ветеранів університету

Мєтєльов Олександр Володимирович

Не залишились осторонь страшного лиха сьогоднішні харків’яни - працівники та ветерани Національного університету цивільного захисту України. Серед тих, хто першими відгукнулись на трагедію в Чорнобилі, - 14 учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Це - працівники пожежної охорони Палюх Володимир Григорович, Кулєшов Микола Миколайович, Чернуха Андрій Миколайович, Сенчихін Юрій Миколайович, Кулаков Сергій Володимирович, Ляшевський Ігор Олександрович, Пащенко Едуард Іванович, співробітник органів МВС Мікіша Олексій Васильович, кадрові військовослужбовці Дугін Олександр Миколайович, Христенко Віталій Євгенович, Тімченко Олександр Володимирович, Мірошниченко В’ячеслав Вікторович та військовослужбовці запасу Олексенко Іван Васильович, Душечкін Сергій Павлович.

За мужність та самовідданість під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС було відзначено державними нагородами: Палюха В.Г. – Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР; Сенчихіна Ю.М. – Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР; Кулєшова М.М. – медаллю «За отвагу на пожаре»; Кулакова С.В. – медаллю «За отвагу на пожаре»; Дугіна О.М. – медаллю «За отличие в воинской службе 1 степени»; Тімченка О.В. – медаллю «За отличие в воинской службе 1 степени».

Дехто з учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС вже перебуває на пенсії, а дехто продовжує працювати в університеті, передаючи свій досвід молодому поколінню. Сьогодні Палюх В.Г. – помічник ректора по роботі з ветеранами, старший науковий співробітник відділу науково-методичного забезпечення професійної освіти науково-методичного центру навчальних закладів МНС України; Кулєшов М.М. – професор кафедри управління та організації діяльності у сфері цивільного захисту; Сенчихін Ю.М.  – професор кафедри пожежної тактики та аварійно-рятувальних робіт; Чернуха А.М. – доцент кафедри пожежної профілактики в населених пунктах; Кулаков С.В. – завідувач курсами гірничої, рятувальної та спеціальної підготовки; Тімченко О.В. – начальник науково-дослідної лабораторії екстремальної та кризової психології, Христенко В.Є. –провідний науковий співробітник науково-дослідної лабораторії екстремальної та кризової психології; Мірошниченко В.В. – завідувач відділення навчальної та методичної роботи; Дугін О.М. – старший лаборант кафедри пожежної тактики та аварійно-рятувальних робіт, Олексенко І.В. – слюсар-сантехнік комунально-експлуатаційного відділення; Ляшевський І.О., Пащенко Е.І., Мікіша О.В., Душечкін С.П. – пенсіонери, члени ветеранської організації Національного університету цивільного захисту України.

Посильну частину своєї праці до ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС внесли курсанти нашого навчального закладу (тоді – Харківського пожежно-технічного училища МВС СРСР ім. Г.І. Петровського). У вересні із МВС колишньої УРСР до ХПТУ надійшла телеграма із проханням направити групу курсантів-добровольців із одинадцяти чоловік для виконання роботи з очищення від радіоактивного графіту та сміття технологічних площадок вентиляційної труби четвертого блоку. Щойно оголосили про спецзавдання особовому складові, курсанти, всі як один, виявили бажання взяти участь у його виконанні, хоча багато з них навіть не уявляли всієї складності і не думали про те, що не кожний з них був готовим морально та фізично зробити все, що від нього вимагалось.

Після ретельного відбору до складу групи увійшли курсанти: Віктор Сорокін, Віктор Горбенко, Олександр Коцюба, Роман Кушхов, Олексій Лобов, Володимир Луконін, Анатолій Фролов, Автанділ Гагієв, Віктор Зубарєв, В’ячеслав Мішкевич, очолив групу старший лейтенант внутрішньої служби Валерій Косогов. 

      

 Зі спогадів Валерія Федоровича Косогова: «Коли справа дійшла до того, кого ж із училища направити на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС, то виникли справжні суперечки: всі хотіли проявити себе, виконати службовий обов’язок. Начальник училища полковник внутрішньої служби В.Д. Феденко прийняв рішення, враховуючи бажання, досвід роботи у пожежній охороні та фахову медичну підготовку, доручити мені відібрати та очолити добровольців групу. Курсантів відбирали фізично загартованих, здорових, щоб розумілися на радіаційних засобах захисту, морально і психологічно стійких. Ще я пильно зазирав в очі кожного: вони – дзеркало душі, не підведуть...

Збори наші були не довгими, наступного дня ми виїхали протягом до м. Києва, де  зустрілися з групою курсантів Львівського пожежно-технічного училища. Об'єднавшись у зведений загін, 29 вересня ми на гелікоптері прибули до ЧАЕС. Перше почуття, що виникло, - відчуття тривоги, особливо, коли з неба побачили озеро, посередині якого вверх днищем застиг одинокий човен...

Розташувалися ми в підземному бункері атомної станції. Нам дали добу на адаптацію та підготовку до виконання завдання: забезпечити очищення вентиляційної труби у зоні четвертого енергоблоку. Цю трубу ми неодноразово бачили по телебаченю, читали про неї в газетах. ЇЇ висота - 150 метрів, має вона п’ять технологічних площадок. Труба була повністю засмічена радіоактивним графітом.

І ось настав той день, коли ми повинні були приступити до виконання завдання. Після страшної квітневої ночі на оглядові площадки не ступала нога людини, тому необхідно було провести ретельне обстеження, щоб з’ясувати обстановку. Першим у розвідку пішов Віктор Сорокін. У важких умовах вдалося визначити – працювати можна тільки від 10 до 20 хвилин, хоча і цього було достатньо...

Виходили на завдання через вентиляційне приміщення на 72-у відмітку. Площадку потрібно було чистити вручну. А які тоді були засоби індивідуального захисту? Нам видали бронежилети примітивні, два халати та свинцеві рукавички. Оце і все... Всі працювали по-геройськи... Перебуваючи над кратером ушкодженого ядерного реактора, жоден з курсантів не відступив, не завагався у правоті обраної справи».

В училищі їх називали «наші герої». Вони так не вважали – просто добросовісно виконували свій обов’язок у небезпечній зоні відчуження. Сьогодні вони – чорнобильська честь університету. 25-го квітня 2006 року колишні курсанти ХПТУ і командир Косогов зустрілись у рідних пенатах 20 років по тому. Пошуковій групі навчального закладу довелось виконати значну роботу: доля розкидала своїх героїв по різних куточках СНГ. Допомагали ветерани, нинішні й колишні працівники університету, навіть звертались до редакції телепередачі «Жди меня».

 За двадцять років після Чорнобиля кожний із одинадцяти ліквідаторів написав свою життєву історію та окрему біографію. А біль вони отримали один на всіх … через сумні спогади та людські втрати. Кропітка, зосереджена, цілеспрямована робота дала результат. І, нарешті, 25-го квітня із Москви, Волгограда, Нальчика, АР Крим, навіть із Нижньовартівська Тюменської області зібралися вісім „курсантів” на чолі із курсовим офіцером Валерієм Косоговим.

 

Без сліз на цю зустріч дивитись не можна було: пройшло стільки часу – і ось вони знову разом, знову в своїй альма-матер. Зворушливо було спостерігати, як вони згадували найяскравіші епізоди свого навчання в училищі. Сьогодні більшість із них працюють у пожежно-рятувальній службі МНС Росії, інші – хто за станом здоров’я чи за власним бажанням, на жаль, не працюють за спеціальністю, але все ж таки стосунки підтримуються. З ними налагоджено тісний зв’язок. Колишні випускники пам’ятають свою альма-матер, з повагою згадують своїх офіцерів. Пишаються тим, що навчались та закінчили престижний навчальний заклад пожежно-технічного спрямування. 


на головну сторiнку проекта