Ніхто не забутий, ніщо не забуто

«Для Батьківщини»

 

Для нашої Батьківщини 9 травня завжди буде святом.

Давним-давно зарубцювалися рани війни, але не слабшає біль втрат у багатьох родинах. Вицвіли фотографії, які дбайливо зберігаються в засклених рамках і сімейних альбомах, пожовкли аркуші листів, надісланих з фронту, похоронки…

Але в кожного з нас є таке, що його не забути, воно назавжди викарбувалося в нашій пам’яті – священне й дороге, бо нерозривно пов’язане з великою боротьбою за честь і незалежність нашої Вітчизни.

Багато розповідей я чув від своєї прабабусі Ганни Яківни Робощук. Мешкала вона на Хмельниччині. На той час їй ледь виповнилося шістнадцять років.

У неділю вранці її батьки пішли до сусіднього села на ярмарок. Невдовзі вони повернулися з сумною звісткою – війна. Люди довкола бігали, метушилися, доносилися страшні вигуки: “Війна, війна!”.

У червні 1941 р. було окуповане все населення. Вороги нещадно убивали всіх – від малого до старого. В 1943 р. Ганну Яківну та багатьох її односельців вивозили на потягах, в забитих вантажних вагонах, до фашистської Німеччини. Потрапила моя бабуся в м. Еслінгер. Там вона працювала на великому заводі, де виготовляла деталі до воєнних літаків.

 Всі невільники мешкали в бараках, які були огороджені колючим дротом та надійно охоронялися собаками. Полоненим видавали своєрідні перепустки –  “аусвайси” - та нашивки з надписом “Ост”, що означало, що це невільник із Радянського Союзу. Працювали в жахливих умовах по дванадцять годин на добу. Годували жахливо, та ще й один раз на день. На тиждень людині давали по дві, змішані з тирсою хлібині. Полонених, які не корилися ворогові, жорстоко били та саджали в карцер. Коли непокора повторювалася – розстрілювали.

Звільнили мою бабусю та і всіх остарбайтерів союзники з Великобританії. Наших невільників розподіляли на групи та відправляли по домівках. Багато молодих людей так і не повернулося додому, тому що боялися, що їх засудять як зрадників. Вдома було заборонено будь-кому розповідати, що ти був у Німеччині на примусових роботах.

Зараз моїй бабусі вісімдесят чотири роки, та вона не забуває тих найстрашніших років її життя й кожного року ходить до могили Невідомого солдата, щоб покласти квіти героям, які захищали нашу Батьківщину.

Згадуючи ті страшні часи, моє серце охоплює смуток і в той же час гордість за наших мужніх воїнів.

 

                                         Згадайте предків своїх,

                                         Щоб історія перед вами

                                         Не згасла, і золотої

                                         Нитки не загубить.

 

 

курсант 1-го курсу факультету ОРС  Афанасьєв Є.Г.