Ніхто не забутий, ніщо не забуто

Мій дідусь, Микола Андрійович Чирва, дійшов до Берліна і штурмом брав Рейхстаг.

Велика Вітчизняна війна – одна з найбільш яскравих з одного боку та одна з найбільш трагічних сторінок в житті багатьох народів світу,а тим паче народів колишнього Радянського Союзу. Події тих страшних років війни торкнулися кожного українця, кожної сім’ї й залишила в їхніх душах слід на все життя. На «поклик Батьківщини» рушили тисячі радянських солдат й новобранців. Обороняти рідну землю пішли як досвідчені бійці та командири, так й зовсім ще «зелені» хлопці, яких вперше відірвали від рідної домівки та кинули у жахливе полум’я війни. Одним з таких хлопців був мій дідусь – Чирва Микола Андрійович, якого ще зовсім юного відправили на фронт.

 

Війна, як для кожного українця, розпочалася зовсім несподівано,проте всі вірили,що вона ненадовго й що Радянська армія зможе дати відсіч ворогам. Але все сталося з точністю до навпаки, й тому чоловіча половина населення рушила на фронт, а залишилися люди похилого віку,жінки та діти,яким нічого не залишалося,як сидіти вдома та час від часу переховуватися під час бомбардування. Так сталося й з сім’єю моєї бабусі,в якій було четверо дітей,стара бабуся та мати. Бабуся була найстаршою серед дітей й тому доглядала за іншими та за старою бабусею. Часто доводилося голодувати, час від часу ховалися в лісі під час нальотів фашистської авіації, під час одного з яких було зруйновано їхню домівку. Доводилося дуже важко, адже чоловіки пішли на фронт і всю чоловічу роботу доводилося робити самим. Саме в цей час бабуся зустріла дідуся;  їй було тоді 13, а йому 17. Але не довго вони були разом і в 1943-му році дідуся забрали відразу на фронт, в самий епіцентр бойових дій, його ще зовсім юного та недосвідченого. Направили його воювати в складі 35-ої гвардійсько-стрілецької дивізії, яка дислокувалася на півночі Білорусії, а далі була перекинута під Кенінгсберг для подальшого просування вглиб фашистської Німеччини та далі на окуповані землі. Перші дні на війні запам’яталися для нього на все життя, адже вперше він побачив смерть, побачив жах війни та її наслідки. З самого початку було надзвичайно важко пристосуватися до тяжких й часом нестерпних умов військового часу, але зрештою пристосувався та виявив в собі командирські здібності й незабаром отримав звання гвардій молодшого сержанта та посаду командира стрілецького відділення 101 стрілецького  полку 35-ої гвардійської стрілецької дивізії. Микола Андрійович проявляв високу стійкість, мужність та відвагу в багатьох боях з фашистами та вміло управляв діями свого відділення, свідченням чого служать письмові подяки від командира дивізії. В цей період від нього приходило небагато листів, адже все-ж-таки йшла війна, постійні бої та нестача вільного часу, бомбардування ешелонів з поштою – все це ставило перешкоди для сповіщення моєї бабусі про ситуацію на фронті та відомості про нього самого, а коли писав, то повідомляв,що в нього все добре й скоро повернеться додому,заспокоюючи тим самим. З часом приходило ще менше листів, в залежності від просування радянських військ вглиб Німеччини й не завжди було зрозуміло його місцезнаходження. В 1945-му році почалися жорстокі бої з фашистами в напрямі на Берлін й часом здавалося, що зламати німецьку армію неможливо, але здаватися не можна було, потрібно йти тільки вперед. Цей героїчний заклик : «Тільки вперед й ні кроку назад !» став девізом радянських солдат й в травні 1945-го повів на Берлін. Мій дідусь безпосередньо брав участь в штурмі та у захопленні Берліна та багатьох інших німецьких міст. Під час цих кровопролитних боїв отримав серйозні поранення, найстрашнішим з яких було поранення в область грудної клітки, а саме в легені потрапив осколок від снаряду. Влітку 1945-го повернувся нарешті додому, де його з нетерпінням чекала бабуся. Загалом за час війни дідусь отримав багато подяк від керівництва дивізії, був нагороджений орденом Слави 3-ого ступеню № 514159 наказом 35 гвардійської  стрілецької дивізії  №  0153 від 13 лютого 1945 року; орденом Червоної Зірки № 2148011 наказом 35 гв.сд № 0176 від 20 травня 1945-ого року; медаллю «За взяття Берліна» Наказом ПВС СРСР від 9 червня 1945-ого року. Та всі ці медалі не можуть повністю відобразити все те, що довелося пережити та витримати дідусеві на шляху до перемоги. Після повернення на Батьківщину він повернувся до звичного життя,поступово відбудовував дім та відновлював господарство та страшне поранення не залишила його і через 10 років смерть знайшла його на койці Харківського госпіталя інвалідів Великої Вітчизняної війни.

Вже пройшло чимало часу з його смерті  і я дуже шкодую, що не знав його за життя та все одно відчуваю гордість за його подвиг перед народом та рідною землею, за те, що, він не шкодуючи своє життя боровся за свободу та щастя народу,за майбутнє дітей. На такі вчинки здатні лише справжні патріоти свого народу й тому нашим головним завданням є насамперед пам’ятати про тих, хто своїм потом та кров’ю виборов свободу нам та майбутнім поколінням й ніколи не забувати про їхній подвиг в ім’я миру та життя.   

Борис Стріляний, курсант 3 курсу факультету оперативно-рятувальних сил НУЦЗУ