на головну
укррусангл

Мій батько – моя гордість

Велика Вітчизняна війна...Скільки вона наробила горя, скільки життів забрала в небуття, скільки страждань змусила винести…Але наші люди, наші ветерани, колишні воїни - все подолали, все стерпіли. Що їм довелося перенести? І холод, і голод, і злидні, і страх. Вони мужньо пройшли цей етап в історії, ніколи не опускаючи очей, ніколи не падали духом. 68 років минуло з того дня, коли відгриміли останні вибухи Великої Вітчизняної. Ця війна стала невід'ємною частиною життя і історії кожного з нас. Немає такої родини, яку б не обпалила війна - наші батьки, діди, прадіди воювали і гинули заради Перемоги. В кожній сім’ї пам’ять про неї буде жити завжди, адже в кожній з них, чи то прадід, чи то прабабуся, брали у ній участь.
Так сталося і в моїй родині. П’ятирічним хлопчиною зустрів Велику Вітчизняну війну мій батько Кобзар Віктор Георгійович
Із досьє
Кобзар Віктор Георгійович народився 19 серпня 1937 року у Харкові. Після закінчення школи навчався у Харківському рентгенівському технікумі. У 24-річному віці розпочав службу у лавах Радянської Армії. Після закінчення служби продовжив навчання у Харківському політехнічному інституті. Отримавши спеціальність «Автоматизація виробничих процесів», був направлений головним механіком на Цегляний завод № 15. Від старшого інженера, провідного інженера, начальника відділу, начальника опорного пункту до начальника будівельної дільниці «Укроргтехстройматеріали» - такий славний трудовий шлях Віктора Георгійовича.
 
Сьогодні він перебуває на заслуженому відпочинку. Любить Віктор Георгійович, коли із землі щось «проізростає». Вирощені власними руками огірочки, помідорчики, баклажани та інші овочі й фрукти радують його душу, хоча і дуже втомлюється. Любить він почастувати гостей і родичів плодами своєї праці. А ще, щоразу зустрічаючись зі своїми рідними, особливо онуками, не забуває розповідати про героїчні подвиги нашого народу у роки Великої Вітчизняної війни.
Батько Віктора Георгійовича – Кобзар Георгій Іванович, 1911 року народження, був призваний до лав Червоної Армії у 1939 році. Встиг побувати на фінській війні. У 1941 році, перебуваючи у лавах Червоної Армії, стає учасником Великої Вітчизняної війни. У 1943 році під Воронежем був поранений. Нагороджений орденом «За заслуги». На жаль, у 83-річному віці Георгій Іванович пішов з життя.
Коли батька призвали до армії, пригадує Віктор Георгійович, вони з матір’ю Марією Іванівною переїхали до дідуся у с. Красная Шахтарка Лозівського району Харківської області. Спочатку до села увійшли румуни, а потім німці. Назавжди у пам’яті хлопчини залишись жорстокість, свавілля та ненависть до людей фашистських загарбників. Невдовзі, коли з’явились німці на селі, родині Кобзарів довелось викопати землянку в саду двору і там жити. Фашисти вигнали їх з їхнього дому.      
На селі єдиним способом прожиття, пригадує Віктор Георгійович, було натуральне господарство. Коли до їхнього двору зайшли німці і стали забирати порося, перев’язавши його посередині мотузкою, той став надто голосно верещати. Маленькому Вікторові стало його дуже жаль. Він підбіг до поросяти й став його гладити і тягти назад. Тоді німець зняв рушницю і націлив її на хлопчину. Тітка Оксана заслонила дитя собою. Фашист опустив автомат і сильно вдарив тітку ногою.
Шокуючим стало для п’ятирічного Віктора, коли німці на авто по всьому селу ганялись за його двоюрідним братом Митею. Врешті-решт «полювання» закінчилось для нього трагічно.
Уп’ятьох жила родина у землянці, аж поки радянські війська не звільнили село від фашистів. Коли німці відступали, то спалили усі хати. Перед очима сивочолого пенсіонера й досі стоїть та картина: палаючі хати, крики й волання мешканців, яких зганяють нелюди докупи й оточують. Не встигли фашисти здійснити свій намір до кінця – у село вступили радянські воїни…
Я дуже щаслива усвідомлювати, що члени моєї сім’ї належали до тих воїнів-визволителів, які врятували світ від «чорної смерті».
Ми не повинні забувати Велику Вітчизняну війну, щоб не допустити іншої. І пам’ятати тих, кого вже немає. Хочеться звернутись до всіх із закликом: «Давайте згадувати про ветеранів не тільки дев’ятого травня»!
Низький уклін їм усім за мужність і Велике Спасибі.
Вікторія Коленко, старший інспектор сектора зв’язків з громадськістю та ЗМІ
 
 
^ Наверх