Ніхто не забутий, ніщо не забуто

Ми вдячні Вам, радянські воїни, за Велику Перемогу

Ось уже вкотре готуємося ми до всенародного свята і щоразу шукаємо таких слів, такої форми вислову, щоб якнайповніше передати і велич здобутої Перемоги, подвигу народу, і ціну жертв, і наше

схиляння перед пам’яттю загиблих.

 День сьогоднішній  нерозривно пов'язаний з учорашнім. І кожен слід на землі: і нинішня радість, і небо безхмарне, і наш достаток, і щасливе вільне життя – то твій слід на землі, Перемого!

До вічних душ полеглих воїв,

Що пломеніють там вогнем,

Нам не забути вас, герої,

І ваша слава не мине.

Ми вас згадаєм поіменно,

І тих вшануєм, хто живий,

Хто підхопив в бою знаменна,

З якими йшли в атаку ви!

                    А.Висоцький

Війна…. Через призму десятиліть ще й досі відчувається біль українського народу за синами і дочками, які віддали життя в боротьбі з ворогом.

Ми засуджуємо тебе за руїни Брестської фортеці, за понівечений Київ, за спалений хліб, за кров і сльози, за сиріт і вдів. За дітей, позбавлених дитинства… судимо і проклинаємо тебе, війна!

Колись, одразу по війні, у визволених селах вогонь бережно несли від хати до хати, щоб зігрітися самим і зігріти інших. Щоб ним освітити хату, а радістю душі. Отак і вогонь життя іде від покоління до покоління – в майбутнє. Я хочу подякувати за збережене життя воїнів Великої Вітчизняної війни. Ми всі живі присягаємо вам: «Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!»

Війна прокотилася землями України, Білорусії, Росії, зачепивши майже кожну родину своїм чорним крилом. З покоління в покоління передаються правдиві історії про рідних, які захищали свою Вітчизну. Є такі історії і в моїй родині.

 Історія перша. Мій прадідусь, Гома Яків Омелянович, пішов на фронт добровольцем

Спокійно, розмірено і разом з тим впевнено крокував по життю звичайний український селянин Гома Яків Омелянович. Виріс у мальовничому селі Шевченки на Харківщині. Мав сім’ю,  двох діток: доньку Галину та сина Миколу. Сім’я була роботяща, дружна.

Лиховісний день 22 червня 1941 року назавжди в пам’яті людей залишиться чорним, бо німецько-фашистські загарбники підступно, без оголошення війни, увірвалися в мирний дім української сім’ї.

Звичайний ритм життя було порушено. Всі з надією чекали швидкого закінчення війни.

 Цвіла земля, поля колосували,

Всі мріяли про світле майбуття.

Та миттю все зчорніло від фашистської навали,

Прийшла страшна, безжалісна війна.

На захист Батьківщини зразу стали всі,

Хто зброю у руках тримать могли.

Палали міста і села. На очах у людей і страх і сльози. І мирні люди ставали військовими. Так і Яків Гома, незважаючи на непридатність до військової служби, що засвідчено військовим квитком, добровольцем іде на фронт. 15 вересня 1941 року Петрівським райвіськкоматом Харківської області його зараховано до 169 танкової бригади орудійним номером.

Мільйони трикутників, схожих на бойові пілотки, листівки з штампом польової пошти. А чи багато їх збереглося через 65 років?

Моя прабабуся Пелагея до самої смерті берегла звісточку від чоловіка з фронту. На пожовклому від давності папері – найжаданіша звістка: «Я живий і здоровий. Уже маю на своєму рахунку знищених фашистів. Представлений до нагороди. Головне – бережи дітей…».

Прадідусь Яків жив з надією якнайшвидше вигнати ненависного ворога з української землі. Та не всі сподівання  і мрії збуваються… У жорстокому бою 18 жовтня 1942 року був тяжко поранений. З важкою загальною контузією був доставлений до 49 евакогоспіталю, де проходив лікування до січня 1943 року.

Після поранення продовжувати службу не міг, був демобілізований на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 березня 1943 року.

Рідне село зустріло воїна руїнами, незораними полями, хатами-пустками… Часу загоювати рани не було. Весна кликала до роботи. І колишній воїн, інвалід І групи, очолив колгосп. За відбудову народного господарства Гома Яків Омелянович нагороджений орденом Леніна.

 Історія друга. Мої бабусі Ольга Павлівна та Ганна Іванівна пережили жахіття війни

Брестська область.  Ганцевичівський район. Село Лактиші.

На настилі із дощок стогнав хворий батько. Хоча стояла ніч, але ніхто не спав. Всі прислухалися до гуркоту, що чувся знадвору. У землянці після кожного вибуху обсипалася земля. Ольга Павлівна турбувалася про малих дітей, що з’юрмилися в кутку,  та за чоловіка, який переховувався у лісі, щоб не потрапити під облаву німців.

Під ранок стихло. Хтось намагався відкрити кришку землянки. Всі затамували подих, чекали найгіршого. Це був чоловік, Руднікевич Іван Петрович, який важко вимовив два слова:

-                 Наші прийшли!

 Діти не знали, що це означає. Всі уважно спостерігали за батьками. 

-                            Слава Богу, дочекалися, -  промовила мати і заплакала.

За нею слідом заплакали і діти.

-                            Збери мені речі, - промовив батько,- біля церкви збирають чоловіків, здатних воювати. Я йду записуватися на фронт. Ви тепер не пропадете.

Моя бабуся,  Руднікевич Анна Іванівна,   зберігає військовий білет та нагороди свого батька, мого прадідуся, Руднікевича Івана Петровича, який після визволення рідного села у 1944 році записався до лав Червоної Армії і кулеметником пройшов дорогами  війни, а Перемогу зустрів у Берліні.

Мрії про мирні світанки в рідному краю давали наснагу бійцям, відірваним від рідного дому. І тому так раділи на передовій кожній вісточці, кожному листу.

Листоношу чекали бійці, як свого найкращого друга. А в далекому тилу, на спаплюженій фашистами землі, листоношу чекали матері, дружини солдатів та їх діти. Листоноша приносив у дім надію.

Моя прабабуся Ольга Павлівна поралася по господарству, коли у вікно постукала листоноша, її сусідка. Всі чекали звістки від найрідніших людей, що визволяли інші народи від фашистської чуми. Але сьогодні звістка була лихою. В польському місті Шроди у госпіталі ХПМЧ  43-47 від зараження крові, внаслідок травми ніг 28 січня 1945 року помер Лінковець Йосиф Павлович, 1923 року народження. Брат не мав родини, і цю сумну звістку принесли його батькові, який мешкав у доньки.

Росія відкрила доступ до засекреченої інформації стосовно Великої Вітчизняної війни. Нещодавно мої рідні дізналися через Інтернет про існування «Іменного списку №30 померлих від ран та отриманих на фронті хвороб», що Лінковець Йосиф Павлович проходив службу в армії у 44 танкових військах 117 стрілецькій дивізії.  27 січня 1945 року в бою на території Польщі йому було відрізано танком обидві ноги. В госпіталі він відмовився від ампутації і наступного дня помер. У документі вказано місце поховання:  «Польща. Місто Шроди. На кладовищі від входу на 50 метрів в південному напрямку, могила № 13».

Коли ти впав на полі бою

В тяжкому. Ратному труді,

Тоді безсмертя над тобою

Здіймає крила молоді.

Колись, одразу по війні, у визволених селах вогонь бережно несли від хати до хати, щоб зігрітися самим і зігріти інших. Щоб ним освітити хату, а радістю душі. Отак і вогонь життя іде від покоління до покоління – в майбутнє. Я хочу подякувати за збережене життя воїнів Великої Вітчизняної війни. Ми всі живі присягаємо вам: «Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!»

Вічна шана всім тим, хто визволив Світ від коричневої чуми!

 Эвген Гома, курсант 3 курсу факультету оперативно-рятувальних сил НУЦЗУ

Січень 2010

 Посвідчення інваліда Великої Вітчизняної війни мого прадіда Гоми Якова Омеляновича

 

Сторінки військового білету мого  прадіда Гоми Якова Омеляновича