Ніхто не забутий, ніщо не забуто

Спогади про війну моєї бабусі, Гушуляк Євдокії Василівни, 1927 року народження
 
 
Я народилася в великій (5 дітей) сім’ї, на Полтавщині. Коли війна підійшла до нашого села, мені було 14 років. Старший брат, Іван, був вже на фронті. Сестра Ганна (16 років ) ще в серпні 1941 року була завербована та вивезена у Німеччину. З батьками (тато був інвалід - скалічені руки) я і двоє молодших сестричок залишилися дома. Село наше мальовниче, на березі живописної річки Псьол. Двір наш був великий, з гарним садом, де сливи, груші та яблуні гнулися під вагою стиглих плодів, а на подвір’ї росли дві розкішні верби. Мабуть це стало спокусою того, що в задушливому спекотному вересні, наш двір став станом для німецької польової кухні. Німці зайняли лише подвір’я, а ми залишилися жити в своїй хаті.
            «Наші» німці не були агресивними, хоч і хотіли повішати батька, коли він відмовився віддавати їм корівку-годувальницю. Відібрали німці все: корівку, порося,   птицю, але нас не залишали голодними. Все те, що готувала німецька кухня, те вони давали нам, дітям, де-коли навіть цукерки їхні перепадали. Але війна є війна.  Не все було так без хмарно. Були сльози від похоронок, були безсонні ночі від вибухів снарядів, які летіли з літаків, на ранок знищені хати, поранені люди. Моя близька подруга, Паша - на рік старша за мене, отримала дуже серйозне поранення від снаряду, яке ледве не коштувало їй ноги. Вона залишилася калікою, але ж не померла. В минулому році я з зятем їздила на мою батьківщину, зустрічалася з бойовою подругою і вона подарувала моїй найменшій внучці намисто. Даша ( внучка ) говорить, що воно як у Юлі Тимошенко. На цій фотографії Даша в ньому.
            На той час, що німці стояли в нашому селі ( десь біля місяця ) напрямок фронту змінювався декілька разів. ( Як у фільмі «Весілля в Малинівці», коли дідусь кричав, що влада міняється). І весь час, коли німці відступали, вони нас попереджали, щоб жителі села тікали в ліс, бо тут буде «пух-пух», як вони говорили. Десь біля тижня ми жили в лісі. Коли стихали постріли, моя молодша сестричка Паша ( їй було 11 років ), дуже бойова по характеру, навідувалася на наше подвір’я до кухні. Одного разу притягла до лісу величезну свинячу голову. Іншого разу, коли побачила як німці забирають гусей, впала перед ними навколішки і до лісу повернулася з трьома гусьми.
            Коли німці відходили назовсім, вони забрали все, що залишилось – кури, фрукти, картоплю. Але, що мене вразило найбільше, наш «німець-кухар» підійшов до моїх батьків і попросив, щоб вони написали листа до доньки, яка була в Німеччині і пообіцяв передати або переслати, бо він сам «фатер» і в нього є 5 «кіндерів». Це було зворушливо.
            Але самий гіркий спомин про те, що наше село, молодих дівчат та жінок кривдили солдати радянської армії, а не фашисти, від їхньої присутності люди не плакали. Це було на моїх очах, і я пам’ятаю мою зґвалтовану радянськими солдатами подругу Галю, її сльози, зламану долю, бо чекали і вірили, що прийдуть захисники. Гіркий спомин, але це гірка правда, про яку не всі і не завжди хочуть говорити.
Записано зі слів моєї бабушки, Гушуляк Євдокії Василівни, у січні 2010 року.
 
Спогади Гушуляк Григорія Романовича 1926 р.н. ( рідний брат мого дідуся Миколи Гушуляка), помер 2009 р.
Записано зі слів моєї мами,  рідної племінниці Григорія Романовича
 
 
Микола Гушуляк:
«Коли прийшли німці в наше село Фатівці, Коломийського району, що на Івано-Франківщині, мені було 15 років. Це була осінь 1941 року. В перші роки війни усих молодих і здорових юнаків та дівчат вербували на роботу, в Німеччину. Мене чекала така ж доля. Коли мені принесли папірець з комендатури, я втік і переховувався в наших лісах, недалеко від нашої домівки. Але через неділю «добрі» люди мене видали коменданту, місцевому поліцаєві. Впіймали, побили, і в дерев’яних грузових вагонах мене і моїх земляків повезли в невідомість.
            Днів через чотири ми зупинились в Берліні, де на нас вже чекали господарі. Розібрали нас, як худобу на базарі. Попав я в село Маренверден, неподалік Берліну. Там півтора року я працював на різних сільсько-господарських роботах, дуже тяжко, весь час була страшна втома (день починався зі сходом сонця, а закінчувався з заходом), і хотілося їсти. Можливо це була потрібність молодого організму, хто його знає…
            Через 1,5 року мене перевели на лісопильний комбінат на околиці Берліну. Тут було вже трішки легше, адже я став трішки доросліший, сильніший. Краще вивчив німецьку мову. Нам регулярно виплачували заробітну плату, поряд були такі ж молоді люди. Ми підтримували один одного і добре все розуміли, тому що думали про одне. Дуже хотіли додому, на Україну. Умови життя в Німеччині були жахливими, бо жили в холодних підсобних приміщеннях, багато боліли від застуди. Тут я залишався до кінця війни. В 1945 році нас визволили радянські війська. Я пам’ятаю стрілянину, вибухи, дим, крики, стогін ранених, вогонь. Коли все стихло, нас забрав командир і сказав, що ми вільні і можемо самі вибирати свій подальший шлях:  хто в Америку, Францію, Австралію, хто додому. В холодному товарному ешалоні, без грошей, без одягу я повертався до рідних, на свою рідну українську землю».   
Ось таку історію тяжкого життя за часи війни розповідав мій дідусь, Микола Романович Гушуляк, моїй мамі.
 
Євген Дидич, курсант 3 курсу факультету оперативно-рятувальних сил  НУЦЗУ
Січень 2010