Ніхто не забутий, ніщо не забуто

 
 
Завжди шануємо й поважаємо наших ветеранів.
Спогади ветеранів про страшні часи Великої Вітчизняної війни надовго залишаться в пам’яті молодого покоління. Підполковникові у відставці Борису Григоровичу Козлову, в минулому – заступнику начальника навчально-методичного відділу Харківського пожежно-технічного училища, виповнилось 4 роки, коли почалась Велика Вітчизняна війна. Але запам’яталась вона йому з перших днів. Рано-вранці 22-го червня сім’я Козлових разом із родичами збиралась відпочити за містом. Того сонячного дня ніхто й гадки не мав про жахливу подію, що станеться незабаром. Звістку про початок війни родина сприйняла лише ввечері на залізничному вокзалі станції «Основа». Тоді врізалось у пам'ять страшне слово «війна», похмурі та напружені обличчя громадян, сльози на очах жінок, збори брата В’ячеслава на фронт… Постійно говорили про жорстокості німців до населення, особливо до комуністів. Родина Козлових залишилась на окупованій території, жила вона приблизно у 3-ох кілометрах від аеропорту і в 15-ти хвилинах ходу до залізничного вокзалу станції «Основа». Особливо страшними стали часті бомбардування: німці їх здійснювали і вдень, і вночі. Ховалась родина у щемі, зробленому батьком у їхньому саду. Одного разу, пригадує Борис Григорович, під час чергового артобстрілу у вікно будинку, де жила його сім’я, потрапив снаряд. На щастя, він не розірвався…А от від сусіднього будинку залишились лише зяючі вирви. Бачив він і знущання німців над людьми: як скидали фашисти з літака запалений мазут, у великі скупчення людей – колеса тощо. У паніці гинули люди…   Жити на окупованій німцями території було просто неможливим. Розквартировані по домівках, вони відчували себе повними господарями. За будь-яку провину розстрілювали харків’ян. У місті тоді, особливо у центрі, згадує полковник Козлов, було багато повішених із надписом «партизан». Очевидно, дуже німці боялись наших народних месників…Довелось тоді маленькому Борисові, як пішли на фронт батько і сімнадцятирічний брат Анатолій, пережити поранення від бомби, причому медичну допомогу надав йому німецький лікар, на собі випробувати удари фашистської зброї... 23-те серпня – день визволення Харкова від німецько-фашистських загарбників, вкарбувалось у пам’яті загальним пожвавленням та радісними привітаннями радянським солдатам, що йшли вулицею Одеська. При визволенні рідного міста від фашистів й досі у голові гримлять залпи славнозвісної «катюші»…Але то вже сприймалось зовсім по-іншому – незабаром була Перемога! Сьогоднішній молоді Борис Григорович бажає не знати тих жахливих подій Великої Вітчизняної, по-справжньому любити свою Батьківщину, бути відданим патріотом своєї країни. Юнакам, що обрали професію рятівника, завжди бути готовими до захисту не тільки своєї Вітчизни, а й життя і здоров’я людей у будь-яких надзвичайних ситуаціях. А для цього необхідно готувати себе як морально, так і фізично.
 
 
 
 
 
 
 
Із особистих спогадів випускника   ХПТУ МВС СРСР 1959 року Козлова Бориса Григоровича.
«Я, Козлов Борис Григорович,  випускник Харківського пожежно-технічного училища  МВС СРСР 1959 року. Підполковник у відставці Народився 11 березня 1937 року в місті Харкові. Моє спокійне, безхмарне дитинство закінчилося 22 червня 1941, коли почалася Друга світова війна. Під час війни ми з мамою перебували на окупованій фашистами територією.   Важкі, небезпечні для життя роки німецької окупації, змінилися для нашої сім'ї не менш важкими негараздами повоєнних років. Батько після війни додому не повернувся. Він жив з іншою родиною в місті Рівне. Мій старший брат Анатолій 1925 року народження, побоюючись, що б його не погнали в Німеччину, в березні 1943 року пішов на фронт. Йому тоді ще не виповнилося 18 років. А в 1948 році ми отримали на нього похоронку, де було сказано, що він пропав без вісті. Дорослих чоловіків у родині не було. Жили ми тепер втрьох - я, мама і бабуся. Весь тягар по утриманню сім'ї  ліг  на плечі моєї мами. Після війни відразу ввели карткову систему на хліб, яку скасували в 1947 році. Особливо важким видався не урожайний, через посуху 1946 рік. В Україні почався голод. Продуктів харчування катастрофічно не вистачало. Траплялися дні коли доводилося ввечері спати так нічого і не з'ївши за день. Мама ходила опухла. Не вистачало дров і вугілля, що б опалювати взимку будинок. Наш одяг повністю зносилася, особливо погано було з взуттям. У 1944 році я пішов до школи в перший клас, але в 1951 році закінчивши сім класів, змушений був залишити школу і йти працювати. Так як паспорта у мене ще не було, працював на сезонних і тимчасових (поденних) роботах, куди для вступу паспорт не потрібний. Тільки в 1955 році я зумів влаштуватися працювати на завод торговельного обладнання на посаду слюсаря складальника. Це і стало початком мого дорослого самостійного життя…»
Низький уклін Вам, шановні ветерани!

Вікторія Коленко, прес-служба НУЦЗУ