Ніхто не забутий, ніщо не забуто

Коли почалася війна, я ще була зовсім малою, але деякі фрагменти й факти мені запам’яталися і вкарбувалися в пам’ять.
Пригадую, що про початок війни ми дізналися, коли в полі пололи буряки. В моєї мами була ланка, а я допомагала їй. На той час вдома у нас радіо ще не було, а ому ми нічого не знали. Коли пололи ланку, до нас прийшла бригадир і повідомила, що Німеччина напала на Радянський Союз, що почалася війна.
Спочатку все було тихо, а коли радянська армія відступала, то німецькі літаки стали бомбити гаше та сусіднє село. Було страшно, ми плакали. Через наше село відступали колони червоноармійців. Вони були змучені, але в очах, я це добре пам’ятаю, читалася віра в те, що вони обов’язково повернуться і визволять нас.
В колгоспі стали евакуйовувати корів до Сибіру, коней випустили і вони ходили по полях. Тоді багато наших односельчан половили коней і стали обробляти городи і працювати в колгоспі.
Потім у село вступили німці, але надовго вони не затримувалися, то відступали, то поверталися. І коли вони відступали, то наші матері добровільно йшли копати окопи, щоб не допустити ворога до Харкова. Ми, діти, в цей час замикалися вдома і доглядали за господарством.
Пам’ятаю, що в нас за селом, кілометрів за 4, був аеродром. На ньому стали літаки – винищувачі. І німці, як дійшли до Богодухова, то стали із зеніток обстрілювати його. Мені було тоді дуже страшно, бо через наші хати летіли зі свистом снаряди. Але німцям не вдалося пошкодити жоден літак. Наша артилерія відстрілювалася, а літаки евакуювали далі від Богодухова.
А найстрашніше було, коли німці зайняли наше село. Вони почали скрізь встановлювати свої порядки, стали забирати в Німеччину дівчат та хлопців, які були дома. І нам, малим (мені на той час було 13 років) доводилося ховатися від німців. Особливо тим, хто був високим на зріст. А я була височенька, тож і мені доводилося і на горищі, і в кущах. Багатьох із нашого села забрали до Німеччини, але так було дано Богом, що всі вони повернулися додому живими. Але дісталося їм там немало. Довго ще згадували потім по свою неволю, та заліковували рани душевні. Після німецького рабства у всіх пошатнулося здоров’я.
Пригадую, коли радянські війська вже звільнили наше село, то селяни почали обробляти землю. В кого були коні, то кіньми обробляли, а в кого їх не було, то обробляли коровами. Об’єднувались сусіди і їхали в поле. Там і орали, і волочили коровами. І врожаї збирали колгоспні. Жінки косили косами, молотили кінними молотарками. Ми, діти, завжди були поряд, допомагали старшим в усьому. Адже наші батьки і старші брати воювали на фронті.
Після звільнення від окупації ми знову стали ходити до школи. Наші матері стали працювати в колгоспі. Було тяжко, але ми всі вірили в перемогу і тому старалися цього не помічати. В школі організували гурток. На занятті цього гуртку дівчата вишивали хустинки і писали солдатам на фронт листи, а потім відправляли посилки з подарунками на фронт. Часто від солдатів школу приходили подяки.
Можна згадувати ще багато, але найголовнішим було те, що ми, діти, завжди були поряд з дорослими, завжди їм допомагали і вірили, що перемога обов’язково буде за нами.
Роман Шендра, 1-ий курс факультету ПБ