Ніхто не забутий, ніщо не забуто

НЕВМИРУЩА ПАМ’ЯТЬ

Велика Вітчизняна війна... Минуло багато часу, але пам’ять про ті страшні роки живе в серцях тих, кого вразили жахи цієї війни. Кожен рік 9 травня ми зі сльозами на очах згадуємо їх – бійців, які захищали рідну землю та всіх безневинних жертв найстрашнішої війни XX століття.

Українську ж землю війна зачепила найбільш болюче. У кожній родині вона лишила незагойні рани від втрати рідних та близьких.

Третє покоління наших людей не знає війни. Наші дідусі й бабусі, батьки й матері зросли в мирний час, але пам’ять про ту війну відгукується болем у їхніх серцях. Із покоління в покоління передаються спогади про рідних та близьких, які грудьми заступили шлях фашистській навалі.

Влітку я побував у тому селі, де народилася моя бабуся. Переглядаючи альбом, я побачив пожовтілу фотокартку. З неї на мене дивилися два усміхнених юнаки у військовій формі. Бабуся пояснила, що це мій прадідусь Олексій та його бойовий товариш Сергій. Цю фотокартку зробив військовий кореспондент, яку прадідусь проносив із собою протягом усієї війни. Я попросив бабусю більше розповісти мені про бойовий шлях прадідуся. Ось що вона мені повідала.

До війни мій прадідусь працював бригадиром тракторної бригади в рідному селі на Полтавщині. Коли почалася війна, він одержав наказ супроводжувати всю техніку в глибокий тил. Техніка була евакуйована в Узбекистан. Там її передали в руки місцевої влади, а самі попросилися на фронт.

З листопада 1941 року мій прадідусь був на фронті. Він і його товариш Сергій стали артилеристами. Захищали Москву, стояли насмерть в боях на Курській дузі. Вночі від пострілів гармат, мінометів було світло, як удень. Зранена земля стогнала під ногами, але наші солдати вистояли. Коли наша армія перейшла в наступ, полк, в якому служив прадідусь, підійшов до Дніпра. Уже було видно золоті куполи Києва. Німці укріпили правий берег Дніпра, зробили його неприступним. Наші бійці на човнах, на плотах переправлялися на той берег, але з ворожих укріплень їх легко обстрілювали. Скільки тоді полягло наших бійців – навіть важко сказати. Вода у Дніпрі була червоною від крові. Наша артилерія прикривала піхоту, яка переправлялася на правий берег Дніпра, вела вогонь по ворожих укріпленнях. Бабуся казала, що коли прадідусь розповідав їй про цей бій, у нього були сльози на очах. Київ було звільнено, але дуже дорогою ціною.

Прадідусеві не довелося штурмувати Берлін. Він брав участь у визволенні столиці Чехословаччини – Праги. Це був останній, але дуже важкий бій. Під час бою було смертельно поранено його бойового товариша. Він помер на руках прадідуся, не доживши до перемоги лічені дні.

І ось бабуся показує мені іншу фотокартку. На ній високий сивий чоловік стоїть, схилившись перед обеліском, де поховані наші воїни. Це мій прадідусь. У складі делегації він побував у Чехословаччині, знайшов могилу, де поховано його бойового товариша, поклонився їй, поклав квіти.

З кожним роком рідіють ряди ветеранів. Немає вже серед них і мого прадідуся Олексія, але пам’ять про нього, як і про всіх воїнів-визволителів, живе в наших серцях.

 

ЦЗ-09-112   к-т: Сюрха А.С.