Ніхто не забутий, ніщо не забуто

ЮРЧЕНКО Михайло Іванович

Герой Радянського Союзу,
кавалер семи бойових орденів та багатьох медалей

Роки... Швидкоплинні. Не підвладні часу... Йдуть та летять стрімко, нікого не запитуючи, ні на що незважаючи. Та все ж – у кого повільніше, а у кого й швидше. Йдуть, біжать роки нескінченною чередою... виструнчуються за плечима. І скільки всього було за ті прожиті роки! Ось і 65 роковини Перемоги будемо святкувати. І онуки вже дорослі, і правнуки підростають. Це ж подумати треба, більше півстоліття пройшло з часу вікопомного подвигу народного...
Защеміло серце при згадці: скільки їх не дожило до цього дня – рядових і офіцерів Великої Вітчизняної...
Все менше ветеранів війни залишилось. Йдуть вони від нас у інший світ... Несемо у скорботній тиші червоні подушечки з їх фронтовими нагородами. Медалі, ордени!...
Доземно схиляємо голови, навіки прощаючись з ними. Це вони, наші батьки, діди, прадіди визволяли нашу землю та й усю Європу від фашистської чуми. Це вони були на війні, це вони боронили нас.

Про Велику Вітчизняну війну я дізналася ще до того, як пішла у перший клас. Розповідав мені про війну мій дідусь, Юрченко Михайло Іванович. На фронті дідусь був сапером, форсував Дніпро, Західний Буг, Віолу, Одер.

Для мого діда війна розділилася навпіл: два роки на окупованій території (в рідному селі Волошинівка, поблизу Баришівки що на Київщині) та два – на фронті (бойовий шлях від Дніпра до Ельби).

Народився дід на Київщині, 5 грудня 1922 р. в с. Волошинівка. Українець, закінчив 5 класів. Працював у колгоспі. У Радянській Армії з 1943 року.
Коли розпочалась війна, йому було неповних 19 літ. Працював дідусь слюсарем в цеху великого заводу. Люди працювали, ніби й не було війни, виконуючи незвичну роботу, демонтували виробниче обладнання, вантажили його на залізничні платформи.

Дід Михайло хоробро і вправно воював, про що засвідчують найвищі воєнні нагороди. При визволенні Києва він одним із перших закріпився на Лютізькому плацдармі на правому березі Дніпра, знищив понад десяток гітлерівців - і став кавалером ордена Червоної Зірки. Не менш вміло і мужньо діяв дідусь і під час Корсунь-Шевченківської битви - його груди прикрасив орден Слави ІІІ ступеня. Форсування Західного Бугу, визволення міста Сокаль на Львівщині відзначено орденом Слави II ступеня (1969 р. діду було присвоєно звання Почесного громадянина Сокаля). Як командир групи бійців-саперів мужньо і самовіддано діяв він при форсуванні Вісли, за що його було нагороджено орденом Червоного Прапора.

І, нарешті, при форсуванні Одера 18-19 квітня 1945 р. у важких умовах весняної повені під вогнем противника дід, сприяючи захопленню плацдарма, провів човна з десантом через два основні русла ріки та протоки між ними. Війну закінчив уже старшиною на Ельбі. 29 червня 1945р. йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Але війна - це не тільки подвиги й ордени. Війна «відзначила» діда ще й трьома пораненнями та двома контузіями. Та найголовніше - з дворічного пекла він вийшов живим.

Дивлячись на діда я запитала, чи є в Україні Герої Радянського Союзу з двома орденами слави та як він отримав свої головні нагороди.
- Я один, — спокійно відповів він. І гордість пройняла мене, що я є онукою такої людини.

Сапер я, — продовжує дід. — Усе довелось робити: мінували, розміновували, наводили «переправи». А скільки «язиків» взяли: на моєму особистому рахунку їх аж три, — зізнається дідусь. — Форсували водні перепони, втрачали бойових товаришів. І йшли вперед, виконуючи накази командирів... ось така робота у мене була...
«Сапер помиляється лише один раз», кажуть у народі. Мій рідний сапер не помилився ні разу. «Щастило мені — говорить дід Михайло, — поранення і контузія були не важкими».

Пригадую переправу на Віслі, — згадує він, — першого дня не довелось нам її форсувати. Увесь полк тоді поліг. Викликав мене гвардії майор Шостак і наказав підібрати бійців на два човни. Я прийшов до хлопців: «Хто зі мною?» погодились усі. Набрали по 13 десантників на два човни — основний і підтримки. Завантажили їх станковими кулеметами, автоматами, гранатами. У кожного — фінка...

2 серпня 1944 року о 22-ій годині командир взводу 42-го окремого саперного батальйону сержант Юрченко дав команду відчалювати від берега. Його човен йшов попереду, інший – за півсотні метрів. До середини Вісли дістались і — почалось! Ракети освітлювали зверху, з ворожого берега гітлерівці відкрили шалений вогонь.
— Озирнувся назад, бачу — потопили наш другий човен. Кричу: «Хлопці, вперед!» Якийсь час не стріляємо, гребемо щосили. До берега залишилось метрів двадцять п'ять, коли фашисти почали нас обкидати гранатами. Напевно, хотіли «язиків» взяти. Знахабніли і поплатились. Як залишилось метрів п'ятнадцять до берега — вдарили ми з усіх стволів. Причалили до берега, вистрибнули: в руках автомати, фінки. Відчайдушний рукопашний бій... захопили ми метрів двадцять траншей, а там — багато німецьких гранат. Використавши їх, розширили плацдарм. Дочекались наших. Чимало їх там полягло.

Після війни у рідній Волишинівці довго не затримувався. На запрошення свого однополчанина Івана Федоренка дід подався до Кам'янця-Подільського, що на Хмельниччині. Навчився керувати автомобілем. У травні 1948-го став водієм автомашини птахокомбінату. Дали «полуторку». У 1951-му отримав першого «газону» ГАЗ-51 з дерев'яними дверцятами. Так і пропрацював на одному місці все життя. На пенсію пішов у 1985 р.

Велика Вітчизняна війна жорстоким шквалом пронеслась по світу. Стогнала від вогненного буревію і Україна. Тож і повернувся дідусь на рідну землю, аби орати і сіяти, ростити дітей і радіти життю.

Пройшли роки. Зажили рани, та не в душі... і згадував дідусь товаришів, з якими воював, товаришів, які не вернулись.
У 2006 році Указом Президента України діду було присвоєно звання «лейтенант».



Вже майже 2 роки, як його нема з нами, але пам'ять продовжує зберігати ті великі справи, які принесли мир та злагоду нашому народу та безпосередньо моїй родині.
Земля не хоче пам'ятати печалі. Загоїла вона рани свої, зацвіла маками, зашуміла пахучими хлібами, травами.

І пам'ятає вона своїх героїв.





9.05.1999 року. Юрченко М. І. на чолі колони виносу Прапора Перемоги на стадіон.