на головну
укррусангл

Творча робота курсанта групи ПБ-10-221 факультету оперативно-рятувальних сил Гетало Ігоря

«Я пишаюся тим, що я українець»… На перший погляд здається, що це лише низка простих слів. Але якщо вдуматися в їхній зміст і пригадати історію українського народу, сповнену кровопролитними битвами та багаторічними нищівними війнами, стає зрозуміло, що під цим твердженням слід розуміти щось значно більше…
На мій погляд, держава може існувати лише за тієї умови, якщо населення вірить у краще майбутнє. Саме це, напевно, і змушувало наших відважних пращурів іти на вірну загибель, відвойовувати клаптик за клаптиком рідної землі задля того, щоб зараз ми могли називати себе незалежними українцями.
Варто лише пригадати, на які страшні тортури йшов Тарас Григорович Шевченко, бо був патріотом своєї країни, тоді ще маленької колонії Росії, («Малоросії», як зневажливо називали її російські самодержавці), скільки років заслання й тортур випало на його долю, але це ніяк не змогло зламати дух великого Кобзаря. Вірші українською мовою не переставали з’являтися, вони одразу ж підхоплювалися народом і, як думи, передавалися від одного до іншого.
Таких постатей в історії Батьківщини безліч. Усі вони беззаперечно доводять, що Україна має тих, ким варто пишатися: видатних спортсменів, лікарів, культурних діячів.
У сучасному світі люди дедалі частіше намагаються стати успішними, наздогнати зірок за кількістю банківських рахунків, стати впливовими, забуваючи про любов із першого погляду, родинний затишок, дружну підтримку… А що вже казати про Батьківщину… Скажімо, спинитися на узбіччі, вийти з машини і помилуватися безкраїми ланами, безхмарним небом над головою… Провести один вихідний, не граючись у комп’ютерні ігри, а на природі під ніжними сонячним промінням…
У наш час це є непомірно дорога річ – не залежати від оточуючого світу, абстрагуватися й отримувати насолоду від того, що маєш. Але не варто забувати й про своє коріння – хто ми є і що ми. Не дарма кажуть, що той, хто не знає минулого, не може збудувати майбутнього. Це справді так, адже знаючи про всі ті героїчні вчинки, що коїлися в минулому на наших землях, дуже складно адекватно розуміти й теперішній світ.
Ніхто, звісно ж, не має права нав’язувати свою думку: подобається чи не подобається держава, звеличувати або, навпаки, критикувати її, проте виховувати в душі патріотичні мотиви мають усі без винятку. Держава живе, поки живий її народ, а без належного патріотизму в нас не вийде побудувати сильну країну, гідну європейських стандартів.
Я особисто вважаю що людські думки матеріальні. Усе в житті залежить від того, як ми до цього ставимося і як сприймаємо оточуючий світ: хтось у калюжі бачить брудну воду, а хтось – відображення зірок у небі. Але, з іншого боку, самі лише надії, не підкріплені жодними діями, не дадуть бажаного результату. Тому, безумовно, кожен громадянин нашої держави має цінувати те, що дала йому Україна, примножувати красу та неповторність кожного куточка Вітчизни.
На нас як на нове покоління покладена дуже важлива задача – зробити все, щоб, по-перше, не розвалити те, що так старанно відбудовували наші пращури, а, по-друге, відродити красу нашої держави, аби цілий світ пишався нашою Україною.
Саме цю мету потрібно донести до всіх верств населення й рішуче діяти. Лише згуртувавшись і відкинувши розбрат, що панує наразі в суспільстві, ми зможемо досягти поставленої мети. І тоді вже наші діти зможуть сказати зі стовідсотковою впевненістю: «Я пишаюся, що я українець!»
Із надією на це я зробив крок у своє майбутнє!
^ Наверх